Папські листи, про які говорилося вище, підготовлювали до святкування католицькою Церквою Великого Ювілею. Навернення Церкви з гріхів минулого знайшло свій вираз в незвиклій літургії, яка мала місце в Римі, у Базиліці святого Петра, в першу неділю посту, 12 березня 2000 року. Офіційно опубліковані новини говорили про незвикле значення акту папи Івана Павла ІІ висловленим у сповіданні гріхів християн впродовж століть. Церква співдружність святих, але існує серед всіх членів Божого Люду солідарність в гріху: спадкоємців Петрового служіння, єпископів, священиків, ченців і світських вірних. (Briefing 30/4 s.3)

У цій покутній літургії навернення було висловлене в загальному введенні, виголошеному через Святого Отця, по якому наступали конкретні прохання про Боже пробачення за різні категорії гріхів. Кардинал чи відповідальний архієпископ за галузь, у віднесенні в яку відповідала молитва, прочитував кожне прохання, після чого наступало прохання про пробачення що вимовлялась самим Папою Римським.

Революційний характер цього католицького визнання і прохання про пробачення не були відповідно відображенні в більшості пресових донесень. Сам офіційний ватиканський коментар говорив: Правдиво, у всій історії Церкви немає прецедентів якщо йдеться про прохання про пробачення з боку магістеріум за зло, скоєне у минулому. (Memory and Reconciliation, document Міжнародної Теологічної Комісії у Briefing 30/4 (12.04 2000), s.9) Акцент у період передуючий Vаticanum ІІ був кладений завжди на католицьку правду в контексті девізу немає місця на помилку. Очікувалося, що хто-небудь критикує чи протиставляється лідерству Церкви, не правий. В цій перспективі незвиклим переживанням було бачити кардинала Йозефа Рацінгера, префекта Конгрегації Доктрини Віри, спадкоємця римської Інквізиції, який визнавав, що сини і доньки Церкви віддалися почуттям нетерпимості і коїли акти насилля проти їх братів і сестер, які визнавали інші релігійні переконання і, що просив Господа, щоб: помилував нас і навчав нас виголошувати правду з лагідністю і любов'ю.

Харизматичний вклад

У католицькій Церкві папа римський є тим, який надає темп для того, щоб Церква стала, більш покірною і готовою до навернення. Узагальнюючи, рухи відновлення в католицькій Церкві, не виключаючи за тим католицької харизматичної віднови, підкреслювали вагу особистого навернення з гріхів, як найістотнішого елементу всього відновлення, але небагато говорилося про навернення з гріхів минулих століть, як конститутивному елементі відновлення Церкви.

Потрібно визнати, що деяке з найбільш яскравих пророцтв в історії харизматичної віднови висловлене католицькими лідерами в Канзас-Сіті в 1977 році говорили про навернення. Два послання стосувалися проти гріха поділу між християнами. Оплакуй і жалій, розбите Тіло мого Сина... Станьте переді мною із зламаним і скрушеним серцем в дусі, бо Тіло мого Сина розбите. Відверніться від гріхів ваших батьків. Ходіть дорогами мого Сина. Поверніться до плану вашого Батька, поверніться в задуми вашого Бога. Друге послання було в особливий спосіб спрямоване до керуючих у Церкві: Всі ви в моїх очах винні ситуації мого народу, який слабкий і поділений і неготовий... Ви ставилися толерантно до поділів серед вас самих і змирилися з ними. Ви не навернулися з цього, ви не постили з уваги на нього, ви не взивали до мене, щоб його я закінчив. Ви ставилися толерантно до нього і множили їх. Ви не були перш за все в кожному випадку моїми слугами, але переді мною ви служили іншим людям і переді мною ви служили вашим організаціям. Але Я є Богом, а ви є моїми слугами; чому ви не служите Мені перш за все? (New Covenant 7/4 (1977)).

Папська ініціатива католицького навернення має в собі великий потенціал, щоб перемагати перешкоди, що роблять неможливим возз'єднання християн, а також звільняти новий динамізм відновлення і примирення. Зустрічається вона однак з подібною проблемою, яка турбує екуменічний рух: як цю реальність провести з голови в серце, від лідерів Церкви і теологів до загальної свідомості вірних? Папа римський наполягав, щоб ватиканска літургія з 12 березня інтерпретувалася, як взірець до використання і пристосування в єпархіях у всьому світі. Але як ми можемо бути впевненні, що ці благородні слова стануть дійсним виразом позиції серця і не залишаться лише гарними вилитими на папір відчуттями? То саме в тим місці Харизматичний рух може відіграти важливу роль, як загальний рух і як рух Духа.

В дійсності саме з харизматичних кіл з’являються впродовж останніх п’ятнадцяти років дуже важливі ініціативи, що прямують до зцілення старих порядків. Ці ініціативи розвивались, перед усім, за межами католицької Церкви, в основному у вільних колах евангелікальних. До лідерів цього напрямку належать John Dawson, засновник International Reconciliation Coalition, організація, яка виконує координуючі дії, що причиняються до поєднання у всіх ситуаціях людських конфліктів, особливо тим, що Dawson називає identifikational repentence. (J. Dawson, Healing America’s Woundas (Ventura, CA.: Regal, 1994))

Dawson створив цілу методологію розв’язання відвічних конфліктів через аналіз подій, що ініціюють конфлікт, дослідження розвитку подій, яке вело до признання гріхів особами, що беруть на себе відповідальність за провини тих, які розпочали конфлікт. Даний підхід заснований на молитві, на прагненні навернення та подорожуванні до міст, де знаходились історичні коріння конфліктів, щоб там молитися про дар примирення. До подорожей, які мають на меті молитву, належить спонсорований організацією Молодь з Місією, так званий, Марш Примирення. Марш рухався шляхом, яким рухались хрестоносці. Його учасники зустрічаючи спільноти мусульман, євреїв, православних перепрошували їх за скоєні проти них злочини.

Не важко передбачити, деякі з причин, чому саме харизматичними християнами ці ініціативи були інспіровані. По-перше, під час харизматичної молитви, її учасники можуть спонтанно і вільно відповідати Святому Духові, не будучи зв’язані формою і мовними правилами. Ця мовна вільність, важлива, бо дозволяє повестися глибше, у більш делікатні сфери та ситуації, для яких немає готових вирішальних формул. По-друге, ця вільність висловлювання робить можливим емоційне спрямування.

Учасники можуть реагувати на ситуації, в яких зло було глибоко закорінене, ситуаці, що народжують глибоке страждання серця, нутра, як і розуму. Це внутрішнє відкриття серця на сльози та стогін, дає можливість учасникам війти у дійсне оплакування гріхів християнської історії. У ціому оплакуванні Святий Дух дозволяє християном увійти глибше до серця Бога Отця. По-третє, через досвідчення Святого Духа харизматичні християни відкрили дійсність злих духів. Як наслідок бачать, що їх навернення не є у своїй суті тільки рішенням задавняних людських упереджень, але також із силами темряви, які закорінені у конфліктних ситуаціях і є постійною причиною ворожості, що з’являється. У такому випадку, можемо зрозуміти, що подібні ініціативи потребують зрілого ведення і найкраще реалізують їх малі групи людей досвідчених в молитві заступництва.